УКРАЇНСЬКІ РАДЯНСЬКІ АҐЕНТИ ЗМІН: СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ ТРАНСФОРМАЦІЇ КАПІТАЛІВ

stmm. 2021 (3): 187-202

АЛЕКСЕЙ ПОЛТОРАКОВ, кандидат политических наук, старший научный сотрудник Национальной академии внутренних дел (03035, Киев, Соломенская площадь, 1)

poltorakov@ukr.net

https://orcid.org/0000-0003-2418-0969

ИРИНА ЩИГОЛЬ, кандидат социологических наук; специалист I категории лаборатории прикладных исследований кафедры методологии и методов социологических исследований факультета социологии Киевского национального университета имени Тараса Шевченко (01033, Киев, ул. Владимирская, 60)

irynashi@yahoo.com

https://orcid.org/0000-0001-5503-2235

У контексті суспільно-політичних та замкнених на них соціально-правових трансформацій принципово значущими колективними акторами, чия діяльність мала достатньо вагоме соціально-правове навантаження, були відповідні аґенти змін. Мета цієї розвідки: соціологічна реконструкція трансформації символічного капіталу українських дисидентів у межах соціально-правової площини в УРСР та в незалежній Україні. Значущою особливістю саме українського виміру дисидентського руху, що розглядається у відповідному соціально-правовому полі в категоріях аґентів змін, є те, що він починався з розгляду загальної проблематики леґітимності радянської влади, передусім у фокусі пошуку леґітимних засад і необхідних конституційно-процесуальних механізмів виходу України з СРСР та набуття незалежності. Іншим ключовим соціально-правовим виміром діяльності українських дисидентів стала правозахисна проблематика (Українська Гельсінська спілка та ін.). Таким чином, у процесі свого становлення та розвитку (1960–1870-ті) дисидентський рух сам став чинником делеґітимації радянської влади передусім у термінах порушення декларованих норм Конституції та принципових соціальних прав і політичних свобод. Своєю чергою, моральний авторитет та базований на цьому соціально-правовий капітал суттєво сприяли тому, що у процесах набуття сучасною Україною незалежності (кінець 1980-х — початок 1990-х років) колишні дисиденти стали тим суспільно-політичним ядром, яке виступило ініціатором і розробником принципово значущих політико-правових документів, таких як Декларація про державний суверенітет України та Акт проголошення незалежності України, а також базованих на них Конституції та законів України.

Ключові слова: дисиденти; аґенти змін; символічний капітал

Джерела

  1. Абраменко, Л. (2010). Висновки цензора щодо історичних творів як доказ причетності до “українського буржуазного націоналізму” на початку 1950-х рр. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, 2 (35), 429–436.
  2. Бевзенко, Л. (2018a). Інтеґративна концепція соціальної напруженості — методологія, концептуальна схема, прагматика (ч. 1). Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 3, 47–73.
  3. Бевзенко, Л. (2018b). Інтеґративна концепція соціальної напруженості – методологія, концептуальна схема, прагматика (ч. 2). Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 4, 73–104.
  4. Белодед, А. (ред.) (1991). Человек и легенда. Образ А.Д. Сахарова в общественном мнении. S.l.
  5. Блох, С., Реддауэй, П. (1977). Диагноз: инакомыслие: Как советские психиатры лечат от политического инакомыслия. London: V. Gollancz.
  6. Бляхер, Л., Огурцова, Т. (2006). Приключения легитимности власти в России, или Воссоздание презумпции виновности. Полис, 3, 53–67.
  7. Богораз, Л., Даниэль, А. (1993). В поисках несуществующей науки. Диссидентство как историческая проблема. Проблемы восточной Европы, 37–38, 144–145.
  8. Бурдин, Л., Хамазюк, И., Прудько, В., Кулешов, И. (сост.) (1955). Подрывная деятельность украинских буржуазных националистов против СССР и борьба с нею органов государственной безопасности (учебный материал). Москва: Высшая школа КГБ при СМ СССР.
  9. Ведмідь, Л. (2004). Програмні положення Української робітничо-селянської спілки: історичний аналіз. Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова. Серія 6: Історичні науки: Збірник. До 170-річного ювілею, 1, 71–77.
  10. Виттенберг, Е. (2020). Социальная ответственность власти. Москва: РГГУ.
  11. Восленский, М. (2005). Номенклатура. Москва: Захаров.
  12. Вільямс, Д. (2021). Лідер як агент змін у роздробленому світі. Отримано з: https://uculeadership.com.ua/knowledgebase/lider-yak-agent-zmin-u-rozdroblenomu-sviti-din-vilyams-harvard-kennedy-school
  13. Грачевська, Т. (2003). “На нашому боці правда...”: Програма УРСС — перша декларація українського опозиційного руху доби “відлиги”. Бористен, 1 (139), 16–18.
  14. Гудков, Л., Левинсон, А. (2011). Образ Сахарова в общественном мнении: 20 лет спустя. Вестник общественного мнения. Данные. Анализ. Дискуссии, 1 (107), 87–101.
  15. Гулько, Б., Корчной, В., Попов, В., Фельштинский, Ю. (2010). КГБ играет в шахматы. Москва: Книговек.
  16. Жданов, А. (1934). Советская литература — самая идейная, самая передовая литература в мире. Правда, август 20.
  17. Захаров, Б. (2003). Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956–1987). Харків: Фоліо.
  18. Злобiна, О. (2004). Особистiсть як суб'єкт соцiальних змiн. Київ: ІС НАНУ.
  19. Злобіна, О. (2020). Суб’єктність та аґентність у соціальних змінах. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2, 133–135.
  20. Кара-Мурза, С. (2002). Евреи, Диссиденты, Еврокоммунисты. Москва.
  21. Касьянов, Г. (1995). Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр. Київ: Либідь.
  22. Кермонн, Ж.-Л., Шабо, Ж.-Л. (1993). Легитимность. Полис, 5, 136–142.
  23. Кокурин, А., Владимирцев, И. (сост.) (2008). НКВД-МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим подпольем на Западной Украине, в Западной Белоруссии и Прибалтике (1939–1956): сборник документов. Москва.
  24. Лахман, Р. (2016). Что такое историческая социология? Москва: Дело.
  25. ЛКСМ Украины в цифрах и фактах. Довідник (1987). Київ: Молодь.
  26. Лук’яненко, Л. (2011). Сповідь у камері смертника. Київ.
  27. Мельникова, Е. (2014). Культурная коммуникация диссидентов в Советской Украине. Культура и образование, 2.
  28. Мисечко, А., Захарія, С. (2013). Українська Гельсінська спілка — засіб боротьби за права людини в Україні. Історичний архів. Наукові студії: ЧДУ ім. Петра Могили, 10, 67–69.
  29. Петренко-Лисак, А. (2020). Мобільні аґенти "епохи плинних змін". Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2, 135–138.
  30. Петров, Н. (2007). Специальные структуры КГБ по борьбе с инакомыслием в СССР. 1954–1989 гг. В: Труды Общества изучения истории отечественных спецслужб (т. 3, сс. 306–317). Москва.
  31. Полтораков, А. (2012a). Морфология украинской власти: поколенческая динамика. PolitBook, 44–58.
  32. Полтораков, А. (2012b). Поколение власти: политико-исторические трансформации на примере независимой Украины. Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры, 1.
  33. Полтораков, О. (2020). Соціальне насильство: варіативи соціологічної типологізації. Габітус, 11, 13–17.
  34. Рябчук, М. (2018). “Європейці” мимоволі? Про ціннісний вимір української національної ідентичності. Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, 3–4, 93–123.
  35. Сафронова, Н. (1992). Психиатрия и гражданское общество: беседа с Питером Рэддэуэем. Независимый психиатрический журнал, 1–2, 46–49.
  36. Світлична, Н., Світлична, Л. (упоряд.) (1998). Доброокий. Спогади про Івана Світличного. Київ: Час.
  37. Секо, Я. (2010). Історичний дискурс українських шістдесятників. Україна — Європа — Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини, 5 (1), 126–133.
  38. Солодько, С. (2020). Журналісти як агенти змін: "pro" i "contra". Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2, 151–153.
  39. Сохань, П., Потічний, П., Боряк, С., Дашкевич, Я., Лозицький, В., Пиріг, Р., Пшенніков, О., Ріпецький, М., Шаповал, Ю. (2001) Літопис УПА: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: директивні документи ЦК Компартії України 1943–1959. Документи і матеріали. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Видавництво "Літопис УПА"; Державний комітет архівів України; ЦДАГО України. Київ-Торонто. Нова серія. Том 3.
  40. Тарнашинська, Л. (2019). “Пекучий моральний максималізм”. Дзеркало тижня (вересень 15).
  41. Хабермас, Ю. (2010). Проблема легитимации позднего капитализма. Москва.
  42. Шалаева, Н. (2013). Проблема культа личности В. И. Ленина (историографический анализ). Власть, 5. 104–108.
  43. Штомпка, П. (1996). Социология социальных изменений. Москва: Аспект Пресс.
  44. Шульженко, Б., Хамазюк, И., Данько, В. (1963). Украинские буржуазные националисты. Москва: КГБ.
  45. Эннкер, Б. (2011). Формирование культа Ленина в Советском Союзе. Москва: РОССПЭН. [История сталинизма].
  46. Юрчак, А. (2014). Это было навсегда, пока не кончилось. Последнее советское поколение. Москва: НЛО [Неприкосновенный запас. Библиотека журнала].
  47. Bourdieu, P. (1979). Le Sens pratique. Paris: Minuit.
  48. Easton, D. (1965). A Systems Analysis of Political Life. New York, London, Sydnay.
  49. Pisch, A. (2016). The personality cult of Stalin in Soviet posters, 1929—1953. S.l.: ANU Press.
  50. Plamper, J. (2012). The Stalin Cult: A Study in the Alchemy of Power. S.l.: Yale University Press. [Yale-Hoover Series on Authoritarian Regimes]
  51. Reddaway, P. (2020). The Dissidents. S.l.: Brookings Institution Press.
  52. Rogacheva, M. (2020). Soviet Scientists Remember: Oral Histories of the Cold War Generation. S.l.: Lexington Books.
  53. Verdery, K. (1996). What Was Socialism, and What Comes Next? Princeton, NJ: Princeton University Press.
  54. Zaslavsky, V. (1979). The Problem of Legitimating in Soviet Society. In: Conflict and Control. Challenge to Legitimacy of Modern Governments (pp. 159–203). London. Получено 11.07.2021