Колективна пам’ять: між цінностями та історичним знанням

stmm. 2020 (3): 124-142

ВІКТОР БУРЛАЧУК,

доктор соціологічних наук, провідний науковий співробітник відділу соціології культури та масової комунікації Інституту соціології НАН України (01021, Київ, вул. Шовковична, 12)

bourlatchouk@gmail.com

https://orcid.org/0000-0002-6197-0356

Наприкінці ХХ століття несподівано актуалізувалися, здавалося б, другорядні питання: про що ми згадуємо і кому належить пам’ять? Поняття пам’яті як однієї з психічних характеристик діяльності індивіда доповнюється поняттям колективної пам’яті, яке потребує іншого способу аналізу, ніж в разі діяльності окремого індивіда.

У 70-х роках ХХ століття склалася ситуація, яка викликала до життя так звану історичну політику, або політику пам’яті. Якщо філософські дослідження проблем пам’яті 30–40-х років ХХ століття фокусувалися головним чином на розгляді особливостей сприйняття минулого в індивідуальній та колективній свідомості й не виходили за рамки наукових дискусій, то півстоліття по тому ситуація кардинально змінилася. Проблема пам’яті набула політичного звучання: до дискурсу про пам’ять залучилися історики та соціологи, політики та представники медійних сфер.

Сучасне суспільство, включно з усіма соціальними, етнічними та сімейними групами, пережило глибоку зміну традиційного ставлення до минулого, пов’язану зі змінами у структурі влади. У зв’язку з дискредитацією Радянського Союзу й разом із тим комуністичної партії та її ідеології стався крах марксизму, який передбачав певну модель часу та історії. Кінець революційної ідеї, потужного вектора, що вказував напрям історичного часу в майбутнє, неминуче спричинив зміну сприйняття минулого.

Три моделі уявлення про майбутнє, які, на думку П’єра Нора, визначали обличчя минулого (майбутнє як реставрація минулого, майбутнє як прогрес і майбутнє як революція), що існували донедавна, наразі втратили свою актуальність. Сьогодні над майбутнім нависає абсолютна невизначеність. Неможливість передбачити майбутнє ставить певні завдання перед теперішнім. Кінець будь-якої телеології історії накладає на теперішнє обов’язок пам’яті.

Особливості життя пам’яті, специфіка її стану та функціонування безпосередньо позначаються на стані ідентичності, як особистої, так і колективної. Спотворення пам’яті, неправильна її робота, ідеологічне маніпулювання нею можуть призвести до кризи ідентичності.

Меморіальний феномен — це певний політичний ресурс у ситуації жорстких соціально-політичних розривів і змін. За умов економічної кризи і за відсутності реальної та чіткої програми майбутнього розвитку держава часто прагне перетворити пам’ять на головний елемент національної консолідації.

Ключові слова: колективна пам’ять, історична пам’ять, цінність, історична реконструкція, ідентичність

Джерела

Бурдье, П. (2016). О государстве: курс лекций в Коллеж де Франс (1989–1992). Москва: Издательский дом “Дело”.

Вишняк, О.І. (2013). Історичні події в оцінках масової свідомості громадян України (соціологічний аналіз). В: Національна пам’ять. Зб. наук. праць (вип. 6, сс. 32–40). Київ: Пріоритети.

Касьянов, Г.В. (2016). Історична пам’ять та історична політика: до питання про термінологію й генеалогію понять. Український історичний журнал, 2, 118–137.

Лотоцький, А. (1991). Історія України для дітей. Івано-Франківськ: Просвіта.

Нора, П. (1999). Проблематика мест памяти. В: Франция — память (cc. 17–50). Санкт-Петербург: Издательство Санкт-Петербургского университета.

Нора, П. (2005). Всемирное торжество памяти. Неприкосновенный запас, 2, 68–93.

Рикер, П. (2004). Память, история, забвение. Москва: Издательство гуманитарной литературы.

Федорова, М.М. (2018). История / память: “трудная” дилемма. История философии, 23 (1), 108–121.

Хальбвакс, М. (2007). Социальные рамки памяти. Москва: Новое издательство.

Le Goff, J. (1992). History and Memory / Tr. by S. Rendall, E. Claman. S.l.: Columbia University Press.

Отримано 06.08.2020